Зі своїм першим IT клієнтом я відчув себе вдома: від миротворця до IT адвоката

Матеріал опубліковано на сайті nachasi.com

Три миротворчих місії в Косово, де я зміг врятувати життя одному з наших бійців, робота поліцейським едвайзером в Ліберії, робота з ФБР — все це абсолютно дивним чином готувало мене до справи мого життя — роботи IT юристом. Для мене це історія про те, що немає нічого неможливого, що завжди варто спробувати. Сподіваюсь, що ця розповідь комусь додасть віри у власні сили, іншим — допоможе побачити свій шлях, а когось надихне на нові пригоди і звершення.

Як я поїхав до миротворчої місії в Косово

Історія починається в далекому 1997 році, коли я 17-річним юнаком випадково помічаю на стенді папірець з оголошенням про співбесіду для абітурієнтів на поглиблене вивчення англійської. Виявилося, то був відбір до спецгрупи, де готували фахівців для міжнародної поліції. Я про це не знав. Але саме та заявка на поглиблене вивчення англійської визначила в подальшому все моє майбутнє.

Нас готували найкращі фахівці країни, і тим не менше після випускного мене розподілили слідчим на роботу в звичайнісіньке міське управління міліції.

Там мене весь час не полишали думки про те, що “я ж міжнародник, маю працювати в іншому місці, за іншими правилами”. Через пару місяців роботи я знайшов телефон відділу в Міністерстві внутрішніх справ, який займався міжнародним співробітництвом, і подзвонив туди з наполегливим “візьміть мене”. Звісно, мене “послали”. Але ж хочеться — гірше ніж болить. Тому я робив це знову і знову, і знову.

В якийсь момент, напевне, так дістав, що мені дозволили приїхати на іспит для участі в міжнародних програмах. Не питаючи дозволу в керівництва, я взяв лікарняний і поїхав до Києва, навіть не знаючи, що за іспит. Там виявилось, що іспит приймає комісія із Нью-Йорка. Потім вже дізнався, що інші намагалися потрапити на нього роками.

З переляку на куражі здав той іспит. Повернувся на роботу, і через кілька місяців до мого управління надіслали лист за підписом заступника міністра “для тих, хто пройшов відбір комісії із Нью-Йорку”. Керівник  “підтримав” мій вибір: “Молись, щоб ти кудись поїхав зі своєї місією. Якщо повернешся — згною у в’язниці”. Тож шляху назад вже точно не було.

Ані мобільних, ані чатиків у вайбері чи телеграмі тоді теж не було — я реально не розумів, куди і на що йду, коли вдруге поїхав до Києва. Вже на тренувальній базі під Києвом дізнався, що це — відбір до спецпідрозділу МВС у Косові (де тільки закінчилася війна) в складі миротворчої місії ООН. І я там був потрібен як перекладач.

Мій 1 принцип: робити все можливе та більше. 

Такий малий — а вже командир взводу

Це історія не тільки про мене. А й про те, як все в нас в Україні влаштовано.

Одного дня на базу, де ми готувалися, приїхала комісія ООН з Косова, аби прийняти боєздатність підрозділу. Коли виявилося, що командири взводів не говорять англійською, комісія відмовилася нас брати. Адже це реально унеможливлювало взаємодію на міжнародному рівні. 

Ситуація була жахливою. МВС на той час вже витратило купу часу, грошей, людських ресурсів — збираючи і готучи цей підрозділ. До того ж Україна мала б отримувати за нашу участь у місії чималі кошти.

Проблему вирішили у досить нетривіальний спосіб. Перекладачів (в тому числі і мене, 22-річного юнака) призначили командирами взводів. Одного дня просто підвели до 33-х дорослих спецназівців і сказали: ну ось, командуй. 

Так мені довелось дуже швидко подорослішати. Слава богу, я зумів обрати, можливо, єдину правильну тактику в тій ситуації. Не дути щоки, а просто по-людськи спілкуватися з цими кремезними і сильними чоловіками, захищати їх перед командиром підрозділу, а взамін — вимагати виконувати його накази. Десь через півроку з Макса я став для них Паличем — це було реальним визнанням.

Мій 2 принцип: не дути щоки, а залишатися людиною. 

Чим я займався у Косові

Масові заворушення, терористичні атаки, затримання міжнародних злочинців. Ми зачищали населені пункти від зброї і наркотиків, охороняли сербських депутатів, забезпечували охорону суддів під час виїзної сесії Гаазького трибуналу в Приштині, патрулювали сербські анклави.

Також поступово офіцер по зовнішнім зв’язкам й інші офіцери штабу почали долучати мене до своєї роботи. 

Так я навчився взаємодіяти на міжнародному рівні з військовими з інших країн та розібрався, як влаштовано ООН зсередини. А це ще той бюрократичний монстр. Я займався кадровими питаннями і логістикою, захищав підрозділ під час внутрішніх розслідувань, коли щось “траплялося” по службі (привіт, перші навички адвоката). Також відповідав за дотримання умов Меморандуму між Україною і ООН, відповідно до якого Україна надавала наші послуги ООН, а ООН за це платила Україні чималі гроші. 

В цілому все життя місії так чи інакше регулювалося цим Меморандумом і численними політиками місії. Мав усі їх вивчити і застосовувати на користь підрозділу. Власне, це був мій перший міжнародний досвід юридичної роботи.

Як я зрозумів, що немає нічого неможливого

Під час іншої місії в Косово, де я був вже офіцером по зв’язкам, наші хлопці потрапили в жахливу аварію. Командир підрозділу був у відпустці, тому на місце події поїхали начальник штабу і я. Побачене було страшним —  всі 8 хлопців постраждали досить серйозно.

В українському штабі був лікар, але його вмінь і оснащення точно було недостатньо для реальної допомоги в тій ситуації. Вирішуємо їхати до американців — вони мали найбільшу базу з госпіталем. В якийсь момент так трапилось, що з керівництва я залишився сам з вісьмома серйозно травмованими хлопцями. 

Звісно, в’їзд до американської бази нам забороняли — такі правила. Якимось дивом я вмовив охоронців нас пропустити. Розумів, що хтось реально може померти, якщо я не зможу. Інших варіантів не було.

Треба віддати належне американцям — вони прийняли наших людей, зробили їм складні операції, більшості буквально врятували життя. Хоча взагалі могли і повинні були нас не впускати.

Та одного з хлопців з черепно-мозковою травмою вони не могли врятувати. Порадили евакуювати його в Україну, попередивши, що маємо 72 години – інакше він помре. Головний госпіталь нашого МВС відповів: можемо прийняти (про те, що вони пришлють по хлопця літак, і мови не було), але тільки в робочий час. 

Завіса. Я навіть якийсь час зберігав цього листа. А потім викинув — щоб забути це про свою країну, і дозволити їй стати іншою в моїх очах.

Час йде. Мій хлопець без свідомості. В пошуку варіантів випадково дізнаюся, що в системі ООН є один-єдиний літак швидкої допомоги з дислокацією в Женеві. Також дізнаюся, що для країн з іншими умовами Меморандуму (тобто для нас це не працювало) є контракт з воєнним шпиталем у Відні. Потрапити туди для українця виглядало просто нереальним. Але тільки на кілька секунд.

Я зрозумів, що є я, і є цей хлопець. І більше в той момент реально не існує нікого, хто зможе щось зробити. Тоді я почав дзвонити і благати різних чиновників з ООН врятувати нашого бійця. Коли отримав згоду, не одразу навіть зрозумів, що це вона — я вірив і не вірив одночасно в реальність всього, що тоді відбувалося.

З Женеви прилетів літак. У Відні хлопцеві зробили операцію. Скоріш за все, він і зараз ходить з тією титановою пластиною в голові. Точно знаю, що живий і вже вийшов на пенсію. 

Досі вважаю це дивом. І буває, з жахом думаю: а якби це сталося під час моєї першої місії, коли я ще не знав, як влаштована вся махіна ООН? Навряд би я тоді зміг так вирішити це питання.

Мій 3 принцип: немає нічого неможливого, особливо коли на кону життя людини. 

Життя поза миротворчими місіями

Моя перша місія у Косово тривала рік і 2 тижні. Потім були друга (де мені випала доля врятувати життя нашому бійцю) і третя  місії там. Пізніше — четверта місія у Ліберії, де я став едвайзером місцевого підрозділу поліції. Загалом 5 років життя в гарячих точках світу.

Оскільки між місіями миротворці перетворюються на звичайних правоохоронців, я в цей час працював у обласному слідчому управлінні міліції. В колектив знову не дуже вписався: керівництво не хотіло, щоб я ще кудись їхав. Але ж “миротворча хвороба”, яка в нас усіх сиділа, то невиліковна штука. 

В міжнародних справах мене притягувало, що стосунки між людьми там були зовсім не такі, як в Україні. Керівники найвищих рівнів, які управляли міжнародними місіями і розпоряджалися мільярдами доларів, були людьми. Звичайними, простими, доступними, розумними і адекватними людьми. 

В цей же час в моїй країні практично кожен начальничок вважав себе пупом землі. Зневажав підлеглих і населення країни, якому мав служити. Не всі, звичайно. Знаю багато порядних людей і справжніх професіоналів в системі МВС. На них система трималась тоді і тримається, я впевнений, зараз. Найважче було — розуміти, що десь поза системою МВС є нормальний адекватний спосіб взаємодії між людьми, і продовжувати жити в цій системі заради участі в міжнародних місіях. 

Дивитися в одну сторону зі світом можна і з України

Після місії у Ліберії я відчув, що час завершувати. Я вже мав стаж, щоб вийти на пенсію. Зрозумів, що хочу працювати юристом. Адже мав хорошу освіту і досвід її застосування в миротворчих місіях. 

І тут міжнародний досвід став і моєю вдачею, і перепоною одночасно. Спілкуючись з людьми різних культур, світоглядів, релігій, зі своїми цінностями, традиціями, зі своїм ставленням до життя, до роботи, до інших людей — я став іншим. В мене сформувалось якесь космічне відчуття світу, здоровий глузд, що викристалізувався з того досвіду. І цей досвід, ці знання, як має бути влаштоване життя, були прямо протилежним тому, що я отримав і дізнався в Україні. 

Тому, коли познайомився зі своїм першим клієнтом з IT — я нарешті відчув себе вдома. Я побачив, що в нашій країні теж можна бути цивілізованою людиною, спілкуватися з усім світом, жити за його правилами — і при цьому мати успішний бізнес. 

Існує ціла галузь, де панують сучасні європейські цінності. Де хочуть зробити крутий продукт, а не когось нахитати. Де вміють робити інший бізнес, а не той, який сидить на тендерах і пиляє бюджетні кошти. Тут справді цінують інтелект, підприємництво і науковий підхід. Тут відчуває свою гідність кожен, і чесно працюють кар’єрні ліфти. 

Так 8 років тому я став IT юристом. В кризовому 2020-му заснував компанію Tretten Lawyers, що працює за цінностями свободи, ефективності та клієнтоцентричності.  

Іноді я думаю, що ряд випадкових подій майже магічним чином привів мене до справи всього життя. В той же час розумію, що ці випадковості були зумовлені моїми світоглядом, характером, бажанням рухатися в певну сторону. 

І сьогодні, згадуючи своє життя, я впевнено говорю, що немає нічого неможливого для тих, хто справді хоче. Тому — бажайте і кожного дня робіть щось для здійснення своїх бажань. 

А якщо сумніви стануть вам на заваді, згадайте мою історію звичайного правоохоронця/перекладача/командира взводу спецназу/миротворця з Африки/адвоката/IТ юриста та в результаті підприємця і власника компанії.